|
|
|
Наше життя:
Мистецтво - таланти - Шевченківський Петербург Тетяни Лебединської | |
|
Полярна зірка Тараса Шевченка |
|
|
194-ті роковини від дня народження Апостола українського духу, Великого Кобзяря Тараса Шевченка у Львові знаменувалися цілою низкою патріотичних заходів. Сюди належать дві непересічні події , що зацікавили львів’ян і гостей Галичини своєю неординарністю й значимістю. Це виставкова Шевченкіана з фондів Львівського Палацу Мистецтв: живопис, графіка, фото пам’ятників Т.Г.Шевченку в Україні, видання «Кобзаря», включно прижиттєві, посмертна гіпсова маска великого поета...
Але величезним відкриттям і в першу чергу для галичан виявилися виступи вченої із Санкт-Петербурга, українки, яка народилася у сім’ї письменника з Києва Миколи Шпака, потім два роки навчалася у Львівському університеті, Тетяни Лебединської. Після від’їзду ще в 50-х роках минулого століття до тодішнього Ленінграду ця непересічна жінка не полишила поза власним серцем тематику українства й українців. Нині пані Т. Лебединська – кандидат філософських наук, доцент, член Спілки письменників України. Після багаторічної роботи на кафедрі в Ленінградському університеті, в технічних інститутах зі світовим ім’ям нині, як пенсіонарка, працює за контрактом в бібліотеці Російської Академії Наук у Санкт-Петербурзі. Перебуваючи у Львові на запрошення Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», у ексклюзивному інтерв’ю пані Т. Лебединська повідала досить цікаві факти з власної біографії та з життя українців у Північній столиці Росії часів XVIII-XIX cт.
«Я, чесно кажучи, не шкодую від того, що все життя пропрацювала у цьому дивовижному місті, яке інакше, як містом-музеєм і не назвеш. За тих часів, коли навчалася в Ленінградському університеті, я не вміла говорити російською мовою, тому упродовж чотирьох семестрів складала іспити й заліки українською. Та що там багато говорити: якби залишилася у Львові, ніколи б не зробила стільки, як це мені вдалося в Росії, і в першу чергу у сенсі відновлення пам’яті видатних українців, які свого часу творили «на брегах Невы»… У відносинах між викладачами й студентами не було жодної зверхньості чи фамільярності. Студетнів називали на «ви», як дійсних партнерів у царині знань. За тих часів, коли я закінчила навчання у Ленінграді, наукова атмосфера була надзвичайно сприятливою. Так званими «буржуазними націоналістами» тут не забороняли займатися в історичному сенсі.
Наукову діяльність розпочала на кафедрі Піотровського-батька зі спеціалізації археологія. Займалася історією ХVIII-ХІХ ст. на відміну від усіх, котрі поринули в курс історії КПРС. Дипломна робота детально розкривала тему антиукраїнської цензури «Заборона українського слова в царській Росії».
Але у подальшому все моє життя було присвячене Шевченкіані. У більш зрілому віці зайнялася проблемами українського «народовольства», тобто участі української інтелігенції у боротьбі проти самодержавства, за визволення народів імперії від гноблення. Ця тематика лягла в основу дисертації, адже найвизначніші українці на російських теренах брали участь у цьому прогресивному русі. Це доволі відомі особистості, такі як Мокієвич, Юрковський, Судзіловський...
Власне народовольці й займалися розповсюдженням творів Т. Г. Шевченка посеред різних прошарків населення. Лавров, Ткачов, Бакунін передбачили необхідність становлення в Росії «критически мыслящей личности». Вважаю, що тема нонконформізму й по сьогодні залишається актуальною. Адже демократія немислима без існування виваженої критичної думки наукової еліти. І то однаково, як в Україні, так і в Російській Федерації.»
-Тетяно Миколаївно, сьогодні у Нашому місті Ви репрезентували неординарну за змістом і за оформленням спільну з фотохудожником Петром Тарасенком книгу «УКРАЇНСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ САНКТ-ПЕТЕРБУРГА», яка щойно вийшла друком у київському Видавничому домі «Стилос». Розкажіть читачам про задум і про ту величезну працю, яку Ви доклали для написання цієї книги.
«Вибір теми дослідження поховань українців на теренах Північної Пальміри не є випадковим. За часів царювання Петра І і Катерини ІІ багато найвищих посад в імперії – канцлери, міністри, губернатори, займали вихідці з України. Нерівний шлюб Єлизавети Петрівни й Разумовського, наприклад, історики замовчують, хоча внаслідок цих стосунків народжувалися діти... Зокрема, міністром освіти був Олексій Разумовський, син Разумовського. А при Катерині ІІ Завадовський опікувався цим міністерством.»
-Разом з тим це не завадило цариці ліквідувати Запорізьку Січ
«Розумієте, імперська політика відносно України була аж надто складною. Якщо взяти, до прикладу, стосунки між Петром І і Гетьманом Мазепою, то нікуди не подінеш факт, що плідні взаємини між цими двома державними діячами тривали понад 22 роки. Перший орден «Андрія Первозванного» 1699-го року отримав Головнін, другий – Іван Мазепа. Чому? Український гетьман зробив дуже багато задля розширення кордонів Російської імперії, воював досить успішно при взятті турецьких фортець. Сам цар цього ордена удостоївся шостим у 1703 році за те, що заклав Північну столицю Росії. А праправучка гетьмана К. Разумовського Софія Перовська, при батькові генерал-губернаторові Санкт-Петербурга, мала у владному й матеріальному сенсі усе, що могла б забажати. Але вибрала шлях ходіння у народ, який страждав, зайнялася акушерською справою в лічниці для бідних. Проте возвеличили бездомну Ксенію Блаженну, а пам’ять про Софію Перовську поросла забуттям.
Тому не слід сліпо вірити політикам і їхнім прислужникам-історикам з інколи людиноненависницькою, кардинальною, не завжди підтвердженою реальними фактами історичною «правдою»...
Імперські амбіціїї, як нам їх навіюють, це є не що інше, як української еліти продукт. Адже на протязі двох століть вона була панівною в царській Росії, окрім самих царів. І слугували вони, як кажуть, вже іншому богові.
Вихідці з Києво-Могилянської академії були прикладом толерантності й освіченості при дворі ще за Петра І та його наступників. Однак, несподіваний розрив між гетьманом І. Мазепою та царем Петром І спричинив багатовікову ненависть до народу України взагалі. Яким чином це пояснити, наука допоки відповіді не дала...
-Тож повернімося до фактів, викладених у книзі «Український некрополь Санкт-Петербурга». Чи вдалося Вам віднайти поховання у Санкт-Петербурзі усіх визначних особистостей українського походження?
Конкретного місця, власне некрополя, для поховань українців у Санкт-Петербурзі ніколи не було. І я вважаю себе дуже щасливою жінкою, що причетна до історичних місць, де бували гідні своєї батьківщини українці. Д. Бортнянський, Т. Шевченко, Русови, Лотоцький, М. Грушевський – вони мешкали у різних місцях.
Генезис українців у північній столиці так само є різним: одних привозили примусово, інші приїздили добровільно. Після одружень і народжень багато українців виїздили після отримання освіти, інші залишалися. Кріпака Тараса Шевченка, як відомо, привіз зі собою пан. 1838-го року він отримав волю і міг обирати собі місце перебування й проживання самостійно. Однак лишився в Росії на довгі роки, адже доля його звела з Карлом Брюлловим, якого влада ні царська, ні наступна не жалувала й не помічала. До сих пір немає ані музею, ані якогось приміщення, ні площі, ні вулиці пам’яті цього російського генія.
Вчитель був наближеним до двору царя Миколи І. Але мав вольнолюбний і гордий дух, який передавав своїм учням. Молодого Тараса Брюллов запросив до свого кола в майстерню, поводився з ним як з рівним. Хіба є тепер таке у мистецтві? Він своєю власною працею викупив на волю шістьох учнів, які потребували й вартували цього.
Разом з тим К. Брюллов осмілився якось через слугу Луку, українця, відмовити в аудієнції самому цареві, чим відповідно накликав на себе немилість першої персони в імперії, хоч царська родина користувалась послугами художника ще довгий час.»
-Немилість влади завжди «пахне» кров’ю й тупою волею до знищення пам’яток і самої пам’яті про вільнодумців...
«Часи минали. А ті нечисленні поховання, що нам тепер вдалося відшукати й власними силами й коштом довести до певного ладу, ближчим часом можуть узагалі зникнути.
Адже місця на центральних кладовищах там, як і де-інде, купуються за гроші тими, у кого вони є. І на те, що там поховано історичну особистість, ніхто не зважає.
Тема ця актуальна. Ми тут вирішили кожне поховання супроводжувати портретами, короткими анонсами. У названій книжці П. Ковальов підкреслює:
«Ще більшовицький режим безжально нищив меморіальні місця й кладовища з так званими «нерекомендованими» діячами. Те ж саме відбувалося й у Києві, Одесі, Харкові, Сімферополі, Чернігові, Івано-Франківську, Полтаві, Ялті. Така сама доля спіткала багато монастирських некрополів. Могили українських емігрантів – митців і політичних діячів – упорядковувалися згідно із західними стандартами, шанобливим ставленням до пам’яті предків. Великі українські некрополі, що утворилися у Празі, Белграді, Варшаві, Берліні, Бавенд Бруку (США), могили видатних представників України на інших цвинтарях світу здебільшого впорядковували та утримували родичі чи емігрантські громади. Слід зазначити, що понад 15 років поспіль у київському часописі «Дніпро» друкується енциклопедичний довідник «Некрополь України» - про місця поховання або смерті видатних українських і причетних до України історичних і культурних діячів.»
Проте, як це не сумно, абсолютна більшість лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка ніколи не бували на місці першого захоронення Кобзаря, не знають, що кімната в Академії Мистецтв у Санкт-Петербурзі ще чекає на те, аби нащадки облаштували там музей геніального провідника української нації. Тож маємо надію, що сучасна російська й українська влада повернеться лицем до пам’яті наших славетних предків, незважаючи на кордони…»
Записав Олександр Нагорний
MIOK
 |
|
Технології
