|
|
|
Наше життя:
Поема, "Забуті козацькі могили" - Дорошенко Олександр Васильович
– поет, композитор-пiсняр | |
|
ПОЕМА
Санкт-Петербург 2000 р.
”Братья! Вы наши плоды пожинаете!
Нам же в земле истлевать суждено…
Всё ли нас, бедных, добром поминаете
Или забыли давно?..”
М. Некрасов, “Железная дорога”
Тяжко, сумно і трагічно
Дзвін святий лунає
Там, де Волхов віковічний
В Ладогу впадає…
Цар зігнав в лиху годину
У чужу країну
Рить канали до загину
Хлопців з України.
Рили вдень, вночі, в неділю,
В свята, під киями…
Чом ви, дзвони, не дзвонили
Про гріхи в тій ямі?
Чом на сполох ви не били,
Чому ви мовчали,
Як нівечили могили
І хрести стинали?
Помовчали вiщi дзвони…
Прогуділи стиха:
"Ми не Свято-Климентові,
Тих спіткало лихо…
Довелось тим дзвонам сивим
В муках помирати -
Їх за гріх перетопили
На страшні гармати…"
Стоїть церква Климентова
Драна, безголоса,
У хрещених i у Бога
Пробачення просе…
* * *
Було сумно в Українi,
Як в старiй руїнi –
Хто поможе посивiлiй
З горя сиротинi?…
Бо нема вже Дорошенка,
Богуна, Мазепи,
I нацiленi в серденько
Москалiв багнети -
Побудованi фортецi,
Начеб-то вiд туркiв,
Мов, були у небезпецi
Ciм полкiв драгунiв…
Цар все бiльше нахабнiє
У краю тевтонськiм,
Пiдкорити свiт волiє
Вслiд за Македонським.
Ставить цiллю мiцну фльоту
Вiн побудувати
I для неї з Доном Волгу
Каналом з’єднати…
Знов збирали по Росiї
Копалiв, худобу –
Все, що вiйни пощадили,
Виганяли з дому.
Де-то знайдеш неборакiв
Рискалем копати,
I згадав Петро козакiв,
Стихли бо гармати.
Вiн згадав, що в Українi
У полках козацьких
Щанували дисциплiну –
Вiльну, не крiпацьку.
Пригадав цар Українi
Гетьмана Мазепу,
I придумав удовинi
Новую халепу…
Вiд Петра наказ отримав
Павло Полуботок:
Вести вiйсько в десять тисяч
Копати болото.
Бо лише за рiк минулий
В Ладозi мiнливiй
Сотнi суден затонули –
Везли нещасливi
До Неви камiння, сало,
Мармуру без мiри,
Щоб скорiше виростала
Пiвнiчна Пальмiра.
I, щоб жертви скоротити
Ладозi – потворi,
Наказав канал прорити
Поруч у болотi…
* * *
ПОХIД ПЕРШИЙ
Полк Чернiгiвський, Лубенський
Гадяцький, Прилуцький,
Миргородський, Стародубський
У похiд готуйся!..
Готувала i Андрiя
Мати у Синiвцi -
Батька вбито при Полтавi
Серед тих смiливцiв,
Що пiдтримали Мазепу
В час його нещасний
У борнi проти Росiї –
Билися за краще…
Дав онуковi в похiд
Дiд козацьку кобзу.
Грати став Андрiй на нiй,
Ще коли пас кози..
Всi молитви прошептала
Мати, якi знала,
Цiлу нiч пiд образами
З колiн не вставала:
“Зжалься, милостивий Боже,
Над єдиним сином,
Дай йому пораду добру
У скрутну годину.
Вiдведи вiд нього лихо,
Вiдведи хворобу,
Бо що буде, як залишусь
Я одна - небога?..”
Наплакалась наодинцi
I його дiвчина,
Сама краща у Синiвцi -
Ганна Панасiвна.
Та й погодилась в недiлю,
Коли йшла по воду:
“Засилай сватiв, Андрiю,
Як прийдеш з походу”...
На останнiх вечорницях
Хлопцi та дiвчата
Новобранцiв веселили –
Аж дзвенiла хата.
Знали – де-кому востаннє
З ними танцювати,
Бо далека путь чекає
I важка лопата.
-“Гей, Андрiю! Вдарь по срiбним,
По чарiвним струнам!
Бо вже завтра пообiдi
Тебе тут не буде”.
Хоч вiн грати не збирався,
Вiдказать внезмозi,
I моторнi його пальцi
Побiгли по кобзi:
Понад рiчкою, понад ставом
Кiнь вороний козака несе,
Дiвчина-рибчина поза садом
Плете вiночок - ягнят пасе.
Раптом коник став, як вкопаний -
Так здивували сiдока
Очi чорнiї, коси довгiї -
Враз полонили козака.
Гострим поглядом збентежена
Дiвка до двору заспiшила,
А вiночок свiй недоплетений
На барвiнковi залишила.
-Гарна дiвчино, ось, почекай!
Хочу дещо тобi сказати:
Будь ласка, до батька сходи, нехай
Вiн дозволить зайти до хати.
Прошу руки я дочки вашої,
Хоч вiйна йде на Україну,
Та сватiв я зашлю поосенi,
Якщо у полi не загину.
Подивився батько на доньку,
Зрозумiв, що то - воля божа:
-Повертайся живий, голубоньку,
Сватай, раз дiвка тобi гожа.
Гей, гей, гей! Очi чорнiї, коси довгiї,
Гей, гей, гей! Стрiчки в вiночку кольоровiї.
Гей, гей, гей! Струнка i тонка,немов тополя,
Гей, гей, гей! Хай буде щасливою твоя доля.
* * *
Трьох козакiв проводжати
У Гадяч до полку
Зранку хлопцi та дiвчата
Вийшли на толоку.
Попрощалися, простили
Тим, хто були виннi,
Повiд коням вiдпустили –
I вже їх не видно…
Лютий був ще дуже лютим,
Мела хуртовина,
Гризла землю, в лiд закуту,
Наче за провину…
Заiржали вранцi конi,
Воли заревiли,
Застогнали тяжкi вози,
Жiнки голосили.
Козаки в похiд рушали,
В повному озброї,
Харч, намети i лопати –
Все везли з собою...
Їх до Сiвська в Українi
Ночувать впускали
В теплi хати, (бо служивi),
Коней годували.
Нi повiр’я, нi прикмети
Бiд не предвiщали,
I казаки, щоб не мерзли,
Пiсеньку спiвали:
В Україну лiзе ворог
З пiвдня i заходу,
То ж готуй, козаче, порох
Знову для походу.
I коня свого стрiмкого,
Що не знає страху,
I сiдельця бойового,
Й шабельку – дамаху.
Iз сльозами проводжала
Ясонька-дружина,
Бiлi ручки колихали
Козацького сина…
Б’є наш сокiл супостатiв
За рiдну Вкраїну,
За старого батька й матiр,
Сина i дружину…
А тим часом пiдростають
Козацькiї дiти,
Щоб нести батькiвську славу
По бiлому свiту.
Пройдуть крiзь вогонь i воду,
Вернуться з походу,
I не буде переводу
Козацькому роду…
Молодi i старшина
Пiснi цiнували –
Невичерпнi джерела
Козацької слави.
В Великдень пiсля обiду,
Розговiвшись трошки,
Грав Андрiй, (а чув вiд дiда),
“Пiсню запорожця”:
Якось ми iз Сагайдачним
Завiтрилили «чайки»,
Чорне море по-козацьки -
Навпростець перепливли.
Наробили туркам шкоди:
Зруйнували їм Синоп,
Славна пристань в Царгородi
Зайнялася, мов стiжок.
А як фльота нас догнала
На дунайськiй вже водi,
Не злякались - адмiрала-
Турка у полон взяли.
Якось ми iз Сагайдачним
Cтерегли Башу в Днiпрi.
Пiдпустив вiн необачно
Близько нашi кораблi.
Веслували, мов скаженi,
Бились ми, немов леви...
Захопили всi галери,
Всi султановi човни.
Потiм берегом ходили
Воювати рiдний Крим -
Взяли Каффу i звiльнили
Кiлька тисяч землякiв.
Якось ми iз Сагайдачним
Близ Хотину на Днiстрi
Ляхiв гордих i невдячних
Вiд погибелi cпасли:
Визволили їх з облоги,
Туркiв гнали по степах -
Дивувалася Європа
Запорiзьким козакам...
Мала пiсня для зухвалих
Ще слова й такi,
Що їх пошепки спiвали
Сивi козаки:
Якось ми iз Сагайдачним
Перейшли рiку Оку,
Вкотре виручили ляшкiв –
Знов пошарпали Москву.
А московський князь Волконський
Ледве-ледве встиг втекти,
Помилився король польський –
Зняв облогу iз Москви…
По Росiї не спiвали,
Бо в страшнi морози
На ночiвлю не впускали –
Спали при дорозi.
Сiно коням продавали
За подвiйну цiну,
А коли грошей нестало,
Конi стали гинуть…
Вiд Гомеля до Калуги
Йшли снiгами пiшки,
Вози з хворими тягнули,
За шлеї та вiжки.
З перестуди козаки
Сотнями вмирали,
Серед них i старшини
Сулими не стало…
Полегшало вiд Калуги
Людям i худобi –
Кантакузена драгуни
Помогли їм трохи…
Так було до Новгороду.
Далi з лоцманами,
Вниз по Волхову iз льодом
Пливли байдаками.
А, коли фортецю древню-
Ладогу минали,
Козаки, як на молебнi,
Шапки познiмали.
Унучат вона впiзнала
Свого володаря –
Древньо-Київського князя –
Й сумно їх вiтала…
Скоро стали до роботи –
Рискалi й лопати
Взяли в руки, щоб пiвроку
Їх не випускати…
Помирали нишком хворi,
Живитись внезмозi,
Бо потратили всi грошi
У тяжкiй дорозi.
Помирали в бiлi ночi,
В чорнi помирали,
Покривали китайками
Їм стомленi очi.
Бо незвиклi рискалями
Козаки махати –
Краще б пiками й шаблями
Ворогiв долати.
Вiд образи i зневаги
Де-котрi тiкали -
Були битi батогами
Й вернутi до ями…
* * *
Гей, який тут край зелений!
Трави соковитi
До морозiв вересневих -
Нiкому косити.
А земля повсюди вогка,
Босим не походиш,
Бо завжди вона холодна –
Перестуду схопиш.
А в каналi – iще гiрше –
Вода заливає,
Що мiльйонами струмочкiв
Iз болiт стiкає…
Тож гатять козаки берег
Нового рiчища
Глибиною у два метри,
I двадцять завширшки.
Та на сто з великим гаком
Верстов довжиною,
Iз’єднати воно мусить
Волхова з Невою.
Тут хрещених – наче гунiв.
Помiж козаками
Працювали i драгуни
Разом з бурлаками.
Офiцери наглядали,
Хто як робить в ямi.
Як когось не вподобали,
То били киями…
На каналi йшли дощi
Довгi та холоднi –
Заливали козакiв
Iз Сумської сотнi.
Зранку вниз з тачками йшли,
Наче до безоднi,
Вгору ледве їх тягли
По дошках промоклих.
Потоптались, з дому взятi,
Кiлька пар чобiт –
Вони довго не тримались
Вiд тяжких робiт…
Мерли хворi, бо нi разу
Лiкiв не дали –
За пiвроку не прислали
З мiста лiкарiв..
Доконали рискалi
Й хлопцiв iз Синiвки,
Що лиш у тривожнiм снi
Згадують домiвку.
Не ховаються за тих,
Хто крехтить навколо,
Наймолодшi з козакiв:
Гнат, Андрiй, Микола…
Захлинатись у каналi
Стали вже сумчани,
Навiть греблi, гатки й палi
Не допомагали.
До драгунiв пiшли взяти
Дивних двi машини,
Щоб з каналу витягати
Сумiш водоглинну.
А вони такi важкi,
Що двi сотнi люду
Ледве-ледве пiдняли,
Зiбравшись з усюду.
Та, коли уже несли
У канал машину,
Посковзнулись в дощ рясний
I її зронили…
Роздавила та машина,
Упавши додолу,
П’ять драгунiв, двох козакiв,
Серед них – Миколу.
Поховали без хрестiв,
Як якусь худобу –
Лiс хрестiв вздовж берегiв
Знесли ще весною.
(Не бажав Петро Романiв
Щоб усякий знав,
Скiльки тисяч православних
Вiн замордував.)
Мiсце, де своїх ховали,
Для сумчан святе,
Є позначене на мапi –
Селище Сумське…
* * *
Ковзнув осiннiй промiнь по землi,
Жаданна прохолода заступає спеку,
I ще не вiдчуває небезпеку
Вiд неї те,що може жити лиш в теплi…
Ряснi цiлющi роси запашнi
Бальзамом напувають м’яту й конюшину,
Та ледь-помiтнi фарби золотi
Уже торкнули листя клена й черемшину.
Ще не летять у вирiй журавлi,
А над ставками гуси, чаплi та лелеки
Перевiряють крила молодi -
Їм уже мариться майбутня путь далека.
Та рано рiднi кидати краї -
Ще будуть тут i теплi, i ласкавi днi…
Тане лiто в Українi,
Тане, догасає,
А з пiвнiчної країни
Вiсточки немає…
Вже дiвчата мають змогу
Трохи вiдпочити,
Бо засипанi в комору
I пшениця, й жито…
У недiлю пiсля церкви
У стрiчках, намистi
Виспiвують коло верби
Сумно-нiжну пiсню:
Я ходжу по стежинках знайомим
Все одна.
Вiтром зiрване листя трiпоче
I кружля.
Почекай, вiтеречку, ще трохи,
Не спiши!
Глянь, берiзок моїх стали коси
Золотi!
Коло них ми востаннє прощались
Навеснi,
Cльози розпачу тут проливала
Я ряснi -
Восени повернутись з походу
Обiцяв.
То чому ж, мiй козаче, ти слова
Не стримав?
Якщо ти десь в путi забарився -
Я зажду,
До узлiсся одна в надвечiр'ї
Походжу.
На берiзки дивлюся в тривозi
I журбi -
То спадають листок за листочком
Днi мої.
Я ходжу по стежинках знайомим
Все одна.
Вiтер зло сухе листя термосить,
Рве, кружля.
Не кидай, буйний, листя з берiзок
В небуття,
Бо моя з ним загине надiя
На життя!
Пропада дiвоча врода –
Хлопцiв по каналах,
По загарбницьких походах
Москва розкидала.
Анi чутки, нi новини
З козацького стану,
Ось i поклик журавлиний
Над селом розтанув,
Наче плач, наче ридання,
Мов ножем по серцю.
Коли вчула його Ганна,
Зронила вiдерце.
* * *
В кiнцi лiта Полуботок
Звернувсь до сенату
Iз проханням, щоб дозволив
Роботи згортати.
А у вiдповiдь догана
Надiйшла невдовзi:
Працювати на каналi
До перших морозiв…
Та за першим же морозом
Випав снiг глибокий –
Потяглись убогi вози
З болiт до дороги…
Знов козаки бiдували
Хворi та голоднi,
I за безцiнь продавали
Рушницi та конi.
За роботу на каналi
Їм не заплатили,
А вони там залишали
Козацькi могили…
* * *
Двадцять хлопцiв уцiлiли
Iз Сумської cотнi...
Гурт пiшов вперед. Простились
Ось напередоднi.
Йде Андрiй iз другом Гнатом,
Той з весни хворiє,
I тепер – голодний, босий
З кожним днем слабiє…
I рушницi, i шаблi –
Все попродавали,
Йти до рiдної землi
Cили неставало.
Не лякалися вже смерти,
Мовчки йшли повз хати -
Козаковi краще вмерти,
Нiж жебракувати…
“ – Мабуть, скоро я помру…
Заспiвай-но пiсню.
Не бадьору стройову,
А нашу – синiвську… “
“- Гнате, друже, не журись,
Скоро он Калуга,
А за нею вже i Сiвськ - “
Утiшав той друга.
I, поки Гнат смакував,
Хлiб – сухарик прiсний,
Грав на кобзi i cпiвав
Свою кращу пiсню:
Ми з моїм батьком родом звiдтiля,
Де роси в лузi падають спiвночi,
Де рiчка Грунь ласкаво по-жiночи
Село Синiвку нiжно обняла.
Там свiтлi води в чистих криницях,
Там риба виграє в широких плесах,
Земля i небо там буяють в веснах,
Там битий був не раз пiдступний лях.
Там солов'ї дрiмати не дають
Гаям старим в яснi травневi ночi -
Ялинам маряться лiта дiвочi,
Дуби козацьку славу стережуть.
Отож, нам дуже з батьком повезло,
Що нашi душi повняться пiснями,
Немов птахи, спiвають до нестями,
Коли в квiту купається село…
У Калузi у мiнял,
Стримуючи сльози,
На шмат хлiба промiняв
Вiн дiдiвську кобзу…
Ось i Сiвск…Уже курився
Дим, сiрiли хати,
Зупинився, похилився –
I не стало Гната…
Знову, орле, мiй козаче,
Марно ти загинув.
Над тобою ворон кряче,
Сiвши на могилу…
Вже до України путь
Привела Андрiя,
Тут померти не дадуть –
Жеврiла надiя…
Десь пiд вечiр став мести
Снiг промерзлим шляхом
I Андрiйовi cлiди
Замiтати махом…
Щлях, ось видно, мав пiрнути
У глибоку балку.
Сiв на хмиз передихнути,
Зпершися на палку…
Край дороги колосочок
Жита уцiлiв,
Взяв його, потер в долонях
На зерно i з’їв…
Снiжинки кружляли легко,
Вiтер тихше став,
Стало затишно i тепло –
Мабуть, замерзав…
В головi зависла пiсня –
Так спiвала мати,
Пiд сю пiсню ще в колисцi
Любив засинати:
Не лiтай, метелику, без мами,
Не лiтай один у вiддалi -
Пурхай бiля квiтки, грайся пелюстками,
Та малий метелик в море полетiв.
Починає сонечко ховатись,
А упертий все летить, летить -
Де воно ночує, дуже хоче знати.
Та невистачає вже малятi сил.
Далi я не стану залiтати -
Нехай сонце спить в самотинi.
Зараз поверну я, полечу до хати,
А про сонце мама розповicть менi.
Метелику, метелику,
Лети мерщiй до берега!
Лети мерщiй пiд квiтоньку –
В хатиноньку свою!
Бо матiнка злякається,
Якщо вона дiзнається,
Вона-таки дiзнається
Про подорож тво...
Раптом з балки вилiтає
Пара коней з возом,
Вiз, мов бубон, вибиває,
Нап’ятий морозом.
I двi жiнки у тiм возi –
Ганна й рiдна мати.
Вiн – кричати, та внезмозi
Голосу подати…
* * *
Сторінка:[1][2] |
|
Технології
