|
|
|
Наше життя:
Мистецтво - таланти - Поезія - Дорошенко Олександр Васильович
– поет,
композитор-пiсняр | |
НАВIЩО В СНАХ З'ЯВЛЯЄШСЯ МОЇХ?
Навiщо в снах з'являєшся моїх?
Навiщо мене будиш серед ночi?
Навiщо докоряєш, що не встиг
Змужнiти я в твої лiта дiвочi?
Хiба вина, що вперше покохав,
Та десь чарiвне застрявало слово
I серце зупинялось, як торкавсь
Грудей твоїх я навiть випадково?
Я знав тебе, здавалось, пiв-життя -
З дитинства разом бiгали по школi,
Розгледiла сiмнадцята весна
Глибiнь очей твоїх i стан тополi.
Весняний цвiт замiв нашi слiди -
Залишились вiд них лиш жаль болючий
За ту любов, що ми не зберегли,
I спогад про розрив наш неминучий.
* * *
КАНАЛИ ЛАДОГИ
Канали, канали, канали –
Царевi все мало води...
Полки, що поразки не знали,
Загнали в болото сюди…
Копали, копали, копали
Вiд Волхова, аж до Неви...
Тут тисячi хлопцiв конали -
Твої, Україно, сини…
П р и с п i в:
Стомленi очi китайкою їм укривали,
Та над могилами їх матері не ридали -
Їм, коли будуть у вирiй летiть восени,
Звiстку на крилах лиху принесуть журавлi…
Хрести з їх могил постинали,
Не знали щоб ті, хто пливли,
Чиїми руками проклали
З Європи в Монголи шляхи,
Чиїми кістками услали
Болото, щоб тут навіки
Росія вікно прорубала
В Європу... То все - козаки...
П р и с п i в
Нема ні хреста, ні каплиці –
Ознак православних святих,
Лиш назва долини “Криницi“
Зостались, як згадка про них.
А гетьмана так заховали,
Що слуху i духу нема –
Самсонiвська церква лиш знає,
Де прах Полуботка Павла.
П р и с п i в
«Мы любим и славим тебя, Петербург»
2003,С.-Пб. Тир.500 прим.
«Свобода» № 2, 2000, Ню-Йорк, тир. 10 000 прим.
«Вiсник» № 3, 2002, Львiв-Київ-Харкiв, тир. 1 000 прим.
* * *
ПОЛТАВСЬКИЙ ВАЛЬС
Над Полтавою Бiла альтанка
Стрiмко птахом у небо злiта…
А на гору i хату Iвана
Тихо осiнь лягла золота...
Я на рiднiй землi, в Українi,
В теплiм колi своїх землякiв,
Рветься спогадом давньої мрiї
Iз грудей моїх радiсний спiв.
П р и с п i в:
Розквiтай i надалi, Полтаво!
Хай до Сонця злiтає твiй спiв!
Хай на Всесвiт луна добра слава
Про дочок твоїх кращих й синiв!
Все навкруг серцю любе i миле:
Тут зiйшла колись Мови зоря,
Котляревський творив «Енеїду»
I Наталка Полтавка зросла.
Вранцi хлопцi спiшать за знаннями
В храм науки, а їх тут аж п’ять,
Ось мене обминає з пiснями
Зграйка гарних дiвчат-полтавчат.
П р и с п i в
В тебе свiтле й щасливе майбутнє –
Бачив зоранi в полi лани,
Завжди матимуть добрi прибутки
Роботящii господарi.
П р и с п i в
«Зоря Полтавщини» № 189, 2003, Полтава, тир.30 000 прим
* * *
СВЯТО В ПОЛТАВI
Нас хлiбом i сiлл’ю зустрiла пiд вечiр Полтава.
Запала у серце менi назавжди
Привiтна i щира усмiшка ласкава
Вродливих дiвчат, котрi хлiб нам святий подали.
П р и с п i в :
Полтаво! Нi, не забуду я вулицi й сквери твоi!
Чудовi вночi кольоровi святковi вогнi,
Вiдбитi у дзеркалi Ворскли-рiки…
Прилинь же на пiвнiч до мене,
Прилинь же на пiвнiч до мене,
Прилинь же на пiвнiч до мене, Полтаво,
В солодкому й теплому снi!
Назавтра менi показали чудовii люди
Найкращi куточки твоєi землi,
I велично гордiстю сповнились груди
За все, що моi земляки за вiки здобули.
П р и с п i в
Сьогоднi ти знов молода i прекрасна, Полтаво!
Земля твоя родить ряснi врожаi,
Болить тiльки спомин про битву невдалу
Для тебе, коли полягли твоi кращi сини.
П р и с п i в
* * *
ПРИЇЗДIТЬ В СОРОЧИНЦI
Приїздiть до нас в Сорочинцi,
Приїздiть з усього свiту,
Коли вам почути схочеться
Нашi жарти соковитi,
Якщо знати забажаєте,
Звiдки дивна казка лине,
Приїздiть, i ви узнаєте,
Як смiється Україна…
П р и с п i в:
Село моє! Колись Микола Гоголь
Тебе прославив в свiтi на вiки.
З тобою йти в майбутнє невiдоме,
Упевнено i радiсно долать шляхи яснi. (2 рази)
Приїздiть до нас на ярмарок,
Що буває в кiнцi лiта,
Коли грушi, сливи, яблука
Соком сонячним налитi –
Навезуть врожай полтавщини,
Що ввiбрав духмянi роси,
I забудете назавжди ви
Про банани i кокоси…
П р и с п i в
Приїздiть до нас в весняний час,
Коли рясно квiтнуть вишнi.
I черемха, i бузок якраз
Розпускають грона нiжнi –
Вириваються з зимових пут
Кольори несамовитi,
I дiвчата розквiтають тут
Найвродливiшi у свiтi.
П р и с п i в
* * *
ПIСНЯ ЗАПОРОЖЦЯ*
Якось ми iз Сагайдачним завiтрилили «чайки»,
Чорне море по-козацьки - навпростець перепливли.
Наробили туркам шкоди: зруйнували їм Синоп.
Славна пристань в Царгородi зайнялася, мов стiжок.
А як фльота нас догнала на дунайськiй вже водi,
Не злякались - адмiрала-турка у полон взяли…
Якось ми iз Сагайдачним стерегли Башу в Днiпрi.
Пiдпустив вiн необачно близько нашi кораблi.
Веслували, мов скаженi, бились ми, немов леви...
Захопили всi галери, всi султановi човни…
Потiм берегом ходили воювати рiдний Крим -
Взяли Каффу i звiльнили кiлька тисяч землякiв….
Якось ми iз Сагайдачним близ Хотину на Днiстрi
Ляхiв гордих i невдячних вiд погибелi cпасли:
Визволили їх з облоги, туркiв гнали по степах -
Дивувалася Європа запорiзьким козакам...
Якось ми iз Сагайдачним перейшли рiку Оку,
Вкотре виручили ляшкiв – знов пошарпали Москву.
А московський князь Волконський ледве-ледве
встиг втекти,
Помилився король польський – зняв облогу iз Москви.
* уривок iз поеми «Забутi козацькi могили»
* * *
КОЗАЦЬКА ПIСНЯ
В Україну лiзе ворог
З пiвдня i заходу,
Тож готуй, козаче, порох
Знову для походу.
I коня свого стрiмкого,
Що не знає страху,
I сiдельця бойового,
Й шабельку – «дамаху».
Iз сльозами проводжала
Ясонька-дружина,
Бiлi ручки колихали
Козацького сина…
Б’є наш сокiл супостатiв
За рiдну Вкраїну,
За старого батька й матiр,
Сина i дружину…
А тим часом пiдростають
Козацькiї дiти,
Щоб нести батькiвську славу
По бiлому свiту.
Пройдуть крiзь вогонь i воду,
Вернуться з походу,
I не буде переводу
Козацькому роду…
* уривок iз поеми «Забутi козацькi могили»
* * *
НАРЗАН
В підгір?ї Кавказу, у надрах глибоко
Вирує потік потайливо від ока,
Подекуди вирветься чистий фонтан,
Горяни назвали цю воду Нарзан.
П р и с п i в:
Він скарби горян незліченні пильнує,
І лиш на спочинок до світла прямує,
Весь повен чарівних, божествених сил –
Його ними щедро Кавказ наділив.
Як вцілив стрiлець і болить твоя рана,
Занур її в струмінь холодний Нарзану –
Поглине весь біль твій цілюща вода, -
Так давнє повір?я горянське звіща.
П р и с п i в
А висхли у праці тяжкій твої сили,
І зморшки глибокі обличчя порили -
Ти ранком прийди, в Кислі Води пірни –
Повернуть і силу, і вроду вони…
П р и с п i в
Верхівки Ельбрусу ще більш посивіли…
Хоробрих тіла рвуть новітнії стріли,
Незнані хвороби гнітуть гордий стан…
Та зцілить усіх чудодійний Нарзан...
П р и с п i в
* * *
ОСТАННЄ ПРОСТИ
Вiршi Бориса ДОРОШЕНКА
Не дивись так глибоко і ніжно,
В цій душі не знайдеш відгук ти.
Не зітхай печально і невтішно,
В ній тобі любові не знайти.
П р и с п i в:
Прости мені і сліз не лий,
Прости мені, бо я земний.
I за минулим не зітхай,
Що нас не стріне більше гай.
І там, де стоптана трава,
Для інших виросте нова.
Та знай в хвилини самоти:
Не винен я, не винна й ти.
Все я бачу: і любов, і тугу,
І надію в зжурених очах.
Про кохану ж, про дівчину другу,
Як колись про тебе, марю в снах.
П р и с п i в
Прийде ще твого кохання повінь,
Прийде щастя в солов’їну рань.
Юність не буває без любові,
І нема любові без страждань.
П р и с п i в
* * *
БЛАКИТНI ТУМАНИВiршi Олекси ПОЛIШКАРОВА
На свiтанку юрмляться блакитнi тумани,
На свiтанку побачу я їх над лиманом…
Наче гуси, над ним полетять мої думи
Iз незнаними досi i нiжнiстю, й сумом…
П р и с п i в:
Я не знаю, якою з дорiг,
По якi й iз стежинок, чи просiк
Ти до мене прийшла на порiг –
Сумовита, русява осiнь…
Хто се стукає в серце, як в шибку в конну,
Обережно, як в берег б’є хвиля безсонна.
Лiто бабине в пахощах яблук не мерхне,
Трави росянi гнуться додолу i мерзнуть…
П р и с п i в
На свiтанку юрмляться блакитнi тумани,
На свiтанку побачу я їх над лиманом…
Листя кленiв летить i летить, наче зорi…
Рiдний дiм – найтеплiший в осiннiм просторi…
П р и с п i в
* * *
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7] |
|
Технології
