ВЕЧIРНЯ ПIСНЯ
Вiршi Олени ТЕЛIГИ
За вiкнами день холоне,
У вiкнах - першi вогнi...
Замкни в моїх долонях
Ненависть свою i гнiв!
Зложи на мої колiна
Камiння жорстоких днiв
I срiбло свого полину
Менi поклади до нiг.
П р и с п i в: Та завтра, коли простори
Прорiже перша сурма -
В задимлений чорний морок
Зберу я тебе сама.
Щоб легке, розкуте серце
Спiвало, як вiльний птах,
Щоб ти, наймiцнiший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцiлунком теплим
М'ягким, мов дитячий смiх,
Згашу полум'яне пекло
В очах i думках твоїх.
П р и с п i в
Не вiзьмеш плачу з собою -
Я плакати буду пiзнiш!
Тобi ж я дарую зброю:
Цiлунок, гострий, як нiж.
Щоб мав ти в залiзнiм свистi
Для крику i для мовчань –
Уста рiшучi, мов вистрiл,
Твердi, як лезо меча.
П р и с п i в
* * *
ВIРНIСТЬ
Вiршi Олени ТЕЛIГИ
Вiд сонця свят i непогоди буднiв,
Щоб не змiнилися безцiннi фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Якi дає менi моє полудне.
Скарбницю ту залишив ти безжурно,
А я сховала у глибокий спокiй.
Де iнших пристрастей рвучкi потоки
Її не змиють у годину бурну.
П р и с п i в:
Приходять люди й золотi пориви
Дають за скарби, що господар кинув, -
Та я не хочу за найвищу цiну
Вiддати те, чим володiє Привид.
Так часом хтось у невимовнiй вiрi,
Яку не вбити нi рокам, нi втомi –
Пильнує квiти у порожнiм домi
I сум кiмнат самотним кроком мiрить.
Перед вiкном шумлять, шумлять тополi
I захiд сонця – мов кривава рана,
А на столi розкрита книжка Пана,
Що може не повернеться нiколи.
П р и с п i в
* * *
НА ЛИСIЙ ГОРI
Вiршi Василя СТУСА
На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiннє на Лисiй горi догоряє,
А я вже забув, де вона та гора, i не знаю,
Чи мудра гора серед лiсу впiзнала б мене.
П р и с п i в:
Cередина жовтня - пора тонкогорлих розлук.
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
Чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
Бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло
навкруг.
Бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло
навкруг.
Середина жовтня - пора надвечiр'їв твоїх,
Твоїх недовiр i невiр, i осiннього вiтру.
I вже половина життя забувається. Грiх
Уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
П р и с п i в
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi, аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта - схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, гудуть голуби.
П р и с п i в
* * *
РОЗСПIВАНИЙ СНIГ
Вiршi Василя СТУСА
Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній.
Летять з горобини червоні, як кров, снігурі.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.
П р и с п i в:
На щибах лисиці, рожево-руді од світання,
і,мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням клянеш.
Бо що я тобі? Як коршак, надлетів і розтанув -
а вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.
Ген-ген вже погнало цю щойно прокладену лижву
за чорнії сосни, за синій, як спогади, бір.
Колись ми блукали там, рвали у падолі пижмо,
і довге мовчання було - солодких довір і невір.
П р и с п i в
Із чорної неведі зву я тебе - накликаю,
витаю, мов дух - спроневірений, чорний, жалкий,
а вітер відьомський напругле крило прошиває,
Сьогодні тут щабаш справляють почвари нестерпно гидкі.
П р и с п i в
Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній
розспіваний сніг уривається в вирві німій.
На шибах лисиці - рожево-руді од світання.
Окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.
П р и с п i в
* * *
НЕ ПОСПІШАЙ
Вiршi Василя СТУСА
Не поспішай - хай осінь і не жде,
клечаючи діброву проходою,
хай горне листя полум’я руде,
мов лис крадеться жухлою травою.
П р и с п i в:
Не поспішай. Схились до того пня,
котрий на пагорбі, як гриб, чорніє,
і пригадай, збагнувши навмання,
як тихо довгий вік твій струменіє,
як упокорилася течія
твоїх бажань, твоїх волань забутих.
О госпроди, не видно і не чути,
де та межа - твоя а чи чия.
Підгусклий не колотиться твій став,
а виспокоївсь - висклів - не зрухнеться.
Хай вимріяний милої рукав
лише до спроневіри надається.
П р и с п i в
Підгусклий не колотиться ставок,
тож не спіши проставити бемолі
на безоглядний час, потік і крок,
на це опале листя, віти голі.
П р и с п i в
* * *
БIЛА CУКНЯ
Вiршi Василя СТУСА
Вбери-но бiлу сукню на тiло на прогiнне,
Нехай я, переждалий, од шалу затремчу.
Вбери пречисту сукню i озирнись лукаво,
I зваб мене прожогом, аби я звисочiв.
П р и с п i в:
Тiльки тобою бiлий святиться свiт,
Тiльки тобою повняться бростi вiт.
Запарувала духом твоїм рiлля,
Тiльки тобою тiшиться немовля,
Спiв калиновий тiшиться над водою –
Тiльки тобою, тiльки тобою!
Тiльки тобою серце кричить моє,
Тiльки тобою сили менi стає
Далi брести хугою свiтовою,
Тiльки тобою, тiльки тобою.
Вбери-но гарну сукню, не дай менi уздрiти
Далекi перегони пролопотiлих лiт.
Вбери дiвочу сукню, обдай тим сяйним сяйвом,
Нехай вiдчую: медом менi твiй танцескiк.
П р и с п i в
Вбери-но славну сукню, на тiло, молодече,
На вигроненi перса i лебiдь живота.
О захвате – несила од думи продихнути:
Зорить менi у душу безсмертний погляд твiй.
П р и с п i в
* * *
ЧЕКАННЯ
Вiршi Василя СТУСА
У порожнiй кiмнатi
бiла, немов стiна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
П р и с п i в:
Мiй соколе, обтятий,
В ту гостину, де ти,
нi пройти, нi спитати,
нi дороги знайти.
Геть зробилась недужа -
котру нiч, котрий день
анi чутки про мужа,
анi-анiтелень.
П р и с п i в
Лячнi довжаться тiнi,
дзвонять нiмби iкон,
i росте голосiння
з-за соснових ослон.
П р и с п i в
За тобою, коханий,
очi видивила.
Нiби кiнь на арканi
свiт стає дубала.
П р и с п i в
* * *
ЧОМУСЬ МЕНI I РАДОЩI НЕ В РАДIСТЬ...
Чомусь менi i радощi не в радicть,
Сумує моє серце i болить,
Бо на якомусь з петербурзьких складiв
Шевченка пам'ятник занедбаний лежить.
За що iзнов мордуєте Пророка?
Зточили мало кровi при життi?
Не можете пробачити "небогу"?
(Так вiн назвав царицю в "Кобзарi").
Хiба царi не вiшали i ваших,
Коли були про волю їх думки?...
Тодi, якi ж ви, в чорта, демократи,
Раз на Тараса руку пiдняли?
До нього весь цей бруд вже не пристане,
Та сором нам, живущим на Землi,
Що мiсця мiж розкiшних усипалень
Народному поету не знайшли!
1996р
* * *
ПАМ`ЯТНИК ТАРАСУ
Ясна, чиста сходила зоря
В мiстi cутiнковiм над Невою
Нашого Пророка - Кобзаря:
Тут кував вiн гостре слово - зброю.
Вирваний iз рiдної землi,
Жив поет - художник у неволi,
Але добрi люди помогли
Кращої йому пiзнати долi,
Кращої вiд долi крiпака,
Демократа , ворога всiх тронiв...
Небо його пам`ятник пройма
Навiть у далекiм Вашингтонi!..
Знову петербурзькi москалi
Чинють академiку наругу -
Вiн їм i беззахистний страшний...
Визволим свого Тараса вдруге!
Визволимо iз брудних складiв,
Освятим… I стане над землею
Його постать в мiстi, де творив,
Назавжди з’єднавшись iз душею!
1996р.
* * *
ПРIЗВИЩЕ
Iзмалку попереду бути
Штовхало прiзвище мене,
Немало перемог здобути
Я вимушений був за те.
З шкiльної срiбної медалi
Почавсь мiй шлях в височинi -
Я вдячний батьковi й надалi
За прiзвище, що дав менi…
Дослiджень, винаходiв муки
Сушили душу i, проте,
Оберiгало вiд розпуки
Мене ти, прiзвище моє.
I, може, я колись би схибив:
Хай буде так усе, як є,
Навiщо марно тратить сили?...
Коли б не прiзвище моє...
Тодi, як прикрощiв, наруги
Терпiти сили не стає,
Цiжу я сам собi крiзь зуби:
Згадай про прiзвище своє!..
Спiлкуються зi мною радо,
Дають довiрливо плече -
Хiба людина може зрадить,
Як має прiзвище таке?
По "Кобзарю" пiснi звiряю -
В нiм кожне слово - золоте.
Нелегко, люди, запевняю,
Носити прiзвище таке.
1997 р.
«Провiсник» № 1, 2002, Москва, тир. 500 прим.
* * *
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7] |
Технології
